Як ламаються стереотипи про стіни лікарень

Наразі пара встигла розмалювати вже 11 лікарень – у Києві та Херсоні. Але планів ще чимало. Хоча пара концентрується на київських закладах, в майбутньому хоче привнести трохи барвистого настрою в життя маленьких пацієнтів Харкова та Ужгорода.

Depo.ua поспілкувався з Валерієм Кришнем про початок проекту, складнощі у його реалізації та моду на український стиль.

- Валерію, розкажіть, як і коли на думку спала така ідея?

- Все почалося у 2012 році, коли у нас народилася донечка Агнешка. Ми потрапили у лікарню, столичний Охматдит – і опинилися серед сірого радянського "депресіонізму". Будівля була схожою чи то на мавзолей, чи то на казарми. Словом, на все що завгодно, але не на заклад для дітей. Галя у мене художник-монументаліст з досвідом розпису стін. Тож їй спало на думку розмалювати приміщення. Ми зібрали по людям гроші на фарбу. Галя намалювала великого червоного лева, поруч – корову, хатинку… Після першої роботи вирішили не зупинятися і подали заявку на спільнокошт, люди нас підтримали.

- Пригадуєте свою наймасштабнішу роботу?

- Так, це реабілітаційне відділення Першої дитячої клінічної лікарні. Там Галя намалювала велику корову серед квітів. А гроші на проект дала одна зі столичних шкіл англійської мови.

- Самі Ви допомагаєте дружині малювати?

- Ні, я організовую роботу, шукаю місце для малювання, веду переговори, а малює Галя.

- Доньку з собою берете?

- Інколи так. От, брали у Першу дитячу лікарню, там велика ігрова кімната з батутом, іграшками, велосипедом. От ми працюємо, а донька до нас на велосипеді заїжджає, перевіряє, як усе йде.

- А інші діти як реагують?

- Діти у захваті. Підходять, розпитують, що ми робимо. А потім приходять у інший день, а на стіні вже "оселилася" лисичка. Спостерігають, як оживає приміщення. Для дітей це великий сюрприз, адже вони в кращому випадку звикли до колобків та айболітів. Або ж здебільшого до сірих стін, які блищать від 25-ваттної лампочки. У нас же все мистецтво в українському стилі. Кажемо про це головним лікарям. А вони нам: "То будуть вишиванки і жовто-блакитні прапори?". Певною мірою ми ламаємо ці стереотипи. Показуємо, що українське мистецтво може бути різним.

- Траплялося чути відмови від дирекції лікарень?

- Ні, нам ніхто не відмовляв. Виникали проблеми хіба що з прибиральницями. От ми малюємо, а жінка миє підлогу. Бачить нас, сплескує руками: "А ви хто такі? Що ви тут робите? Чому смітите?". Включає директора і закатує істерику… Потім ми зрозуміли, що головна людина у лікарні – це прибиральниця. Тому ми погоджуємо всі питання з нею, а потім йдемо до головного лікаря (посміхається).

- Плануєте прикрасити лікарні інших міст?

- Наша головна мета – трохи освітлити київські лікарні. Але ми легкі на підйом. Вже розписували відділення для дітей з ДЦП у Херсоні. Тоді друг оплатив нам відрядження і фарби, працювали цілий тиждень. У нас все просто: взяли мікроавтобус, закупили матеріали і поїхали.

Скоро Галя йде у декретну відпустку. Але на осінь вже купа планів – кілька проектів у Києві, а також у Харкові та Ужгороді.

- За кордоном розмальовувати лікарні не доводилося?

- Одного разу були в Польщі, хоча працювали там не зовсім по розписам. Тоді польська діаспора купували карети швидкої допомоги для наших бійців, і я їх особисто переганяв через кордон і на Схід. А Галя усім, хто брав участь, подарувала свої роботи. Виготовляли для них авторські магнітики.

- Відчуваєте, що після початку проекту творчість Галі стала більш популярною?

- Трохи відчуваємо, приватних замовлень стало більше. От, на "Фейсбуці" наші роботи побачила дирекція одного з ресторанів. Зв’язалися з нами. Але поки що ніяк не встигаємо з ними поговорити.

- Втілюєте будь-які фантазії замовників, чи працюєте лише в українському стилі?

- Галя працює у різних стилях, але, наприклад, малювати мультяшних героїв відмовляється. Якщо замовник хоче намалювати, наприклад, Людину-Павука, ми йому радимо звернутися до інших художників.

Але український стиль зараз в тренді, тому великий попит саме на нього.

- Себто став у тренді після Майдану?

- Він був популярним і раніше, але зараз значно більше людей розуміє, що до чого. Наприклад, виставка Марії Примаченко у Києві зібрала чималу кількість гостей. Люди цікавляться своєю історію, хочуть "доторкнутися" до неї принаймні через малюнки.