Український геній Марчук про радянське пекло, розмови з картинами і тайок на колінах

Один зі 100 геніїв сучасності за версією The Daily Telegraph живе в Україні, з ранку до ночі працює у тісній майстерні і не має власного музею. А тим часом його виставки збирають натовпи шанувальників по всьому світу

Аліна Морозова

Сьогодні українському художнику Івану Марчуку виповнюється 84 роки. Depo.ua згадує ключові висловлювання з виступу митця на Marchuk Artist Talk у Києві.

Хай буде гірше, але інше

Я з дитинства був дуже затятий, наполегливий. Казав: "Хочу бути в єдиному екземплярі, як ніхто". Тому у мене і життя не таке, як у інших.

Училище закінчив з червоним дипломом, працював несамовито. По глупоті своїй опинився у війську. Правда, мені автомата не давали, я був з пензлем. Скільки ж я там намалював величезних полотен, копій з журналу "Огонек"! А після цієї екзекуції поступив до інституту.

В училищі я був передвижник - нормальний радянський художник. Перші роки в інституті – теж. Дізнався про Сковороду: надумав, що після навчання стану пастором, буду ходити з палицею по світу. В той період я думав, що художник – це людина, яка змальовує все, що бачить. Була залізна стіна, інформацію дістати було дуже важко. До певного моменту я не відав нічого ані про Пікасо, ані про Далі.

А потім у нас почав викладати професор Карло Звіринський. Він добре знався на європейському мистецтві, і моє бачення змінилося. В інституті я сформулював: хочу бути ненормальним художником, не таким, як всі. Це називається: "Хай буде гірше, але інше".

Після випуску мене направили до Києва, в Інститут надтвердих матеріалів. Група художників, шість людей. Сидимо і чекаємо, коли щось підкинуть. Вільного часу вдосталь, але вийти не можна – треба сидіти на місці шість годин. В той період я вдруге народився як художник, абсолютно інший, ніж раніше. Я почав малювати. Щодня виносив один аркуш паперу і малював. Коли починав, не знав, що то буде. Страшно тішився від процесу. З часом з'явилася велика стопочка малюнків. Так народився голос моєї душі.

Стояв на 107-му поверсі, і мене розпирала гордість

З 1975 року мріяв залишити те радянське пекло (у СРСР Марчука не визнавали – ред.). Був на грані – депресія за депресією. . Тиждень працюю, тиждень хандрю, нічого не хочу робити. Але зрозумів: "Не насилуй свою долю, коли буде можна, тоді і виїдеш".

І от, на запрошення колеги поїхав у Чехословаччину, а потім, на запрошення – у Австралію. З часом довів собі, що я можу жити в будь-якій країні – без друзів і без знання мови. Я був як собака, якого відпускають з прив'язі – хотів бігти якнайдалі, аби не прив'язали скоро.

В Австралії разом з іншими українцями виставив картини в одній галереї. Там подивилися і сказали: я дурень, що такі картини за такі гроші віддавав.

Певний період працював на одній квартирі, але звідти довелося з'їхати. Потім пішов жити в галерею до знайомого – його жінка німкеня, а він грек, ані слова не розумів. Пішли виставки. Люди активно купували мої роботи. Один сказав: "Боже, я все життя шукав таки картини".

Потім переїхав до Канади. Чотири місяця працюю, і виставка. Директором галереї був мій земляк з Тернопільщини. Говорить: "Маестро, у нас ще й цін таких не було". "Але у вас ще й картин таких не було", - відказую. Після Канади були США, Нью-Йорк. Як приїхав, на другий день заліз на 107-й поверх. Споглядав це нагромадження будинків, дахів… І така гордість мене взяла: оце хлопець з Москалівки куди забрався. Місцевий шанувальник казав: "Давайте прийнятну ціну, купимо всю експозицію".

У США було лише три родини, з якими я спілкувався – одному в чужій країні було сумно. Працював я там, як ніколи. В гості піти немає куди, єдина радість – відвідував близько 20 виставок щотижня. Приходиш, сидиш, милуєшся картинами.

11 вересня (2001 року – ред.) вийшов на вулицю о дев'ятій, аби взяти щось до обіду. Дивлюся: дим. Побачити дим в Нью-Йорку – велика подія, тож я пішов на нього. Аж тоді вийшов на майданчик, де було видно два будинки як два сірнички. Люди стоять, в очах страх. Один будинок похилився і пішов вниз. А коли вже у другого похилилася антена, я вирішив: "Все, я їду з США, вистачить вже мені цього досвіду".

Люблю дарувати насолоду

Коли їхав в Україну, думав, що повертаюся в іншу країну, де відбувається ренесанс. Сподівався, що буде розквітати все, творчі люди озолотять Україну своїми творами. Але я помилився. Я міг кудись поїхати, але життя в Україні мене затягнуло. А з 2015-го року ми з менеджером почали освоювати Європу. Почали з Литви, були дві виставки у Вільнюсі. Потім – Польща і Німеччина, по три виставки. Як я побачив в Кракові свої гігантські білборди, аж злякався, що мене там так рекламують…

З України вивезти твори самостійно було важко. Стоїш серед ночі на митниці і ставиш безкоштовні автографи на різних паперах. Слава Богу, що великим трудом ми ці картинки доправляли до потрібних точок, а потім – до Києва.

А у 2016-му прийшло запрошення до Європарламенту з нагоди 25-річчя дипломатичних відносин. Після того була виставка у Брюсселі, Люксембургу, у Словаччині, Чехії.

Несподівано за мене взялися турки. Нещодавно в Туреччині відбулася четверта виставка. Перед тим виставка в Йорданії, дві виставки в Таїланді. Ніколи не думав, що опинюся в цій країні. А тут раптом запит від їхнього посольства: "Дайте нам Марчука".

У Йорданії і Таїланді спекотно, там і снігу не бачили. Тож я хотів їх охолодити: підбирав чимало робіт із зимовим пейзажом. Люди дивувалися, але і мене дивували.

От, наприклад, дівчата у Таїланді. Вони безтілесні. Наповнені тільки любов'ю. Коли я сидів за столиком і давав автографи, дівчатка-студентки, які вчилися у художніх закладах, стали на коліна і на колінах підходили до мене. Це була найвища шана. Я не знав, що робити – чи цілувати, чи обіймати їх, чи що. Було трохи ніяково. Але це велика повага, тут нічого не зробиш.

Турки теж приймали добре. Видали каталог більше трьох кілограмів і роздавали його гостям. Думаю, вони готові і музей мій побудувати…

Я дуже важко розстаюся з картинами, але мої роботи є на всіх континентах. Я люблю показувати свої роботи людям, дивувати їх, дарувати насолоду.

Не знаю, хто на моїх полотнах – чи люди, чи духи людські

Живу по-чорному, режим у мене залізний. Зранку встав по сонцю, по сонцю лягаю влітку. Взимку день коротенький, тож так не виходить. Зранку до вечора я в майстерні. Якщо не працюю, розмовляю з картинами, бо з ким іще говорити. В майстерні немає нікого – тільки я і вони. Коли щось зробив – це вже радість.

Я ніколи не малюю картини від назви. Коли вчився, то для мене найважчим предметом була композиція, бо там задавали тему. Зараз я малюю без теми. Лише коли народжується картина, я даю їй назву. Ще на першій виставці у Москві у 1979 році роздавав фотографії своїм друзям – письменникам, поетам, лікарям. Кажу: "Тримай фотографію, а з іншого боку напиши, як би ти назвав цю картину". Перевіряв, чи ці люди можуть прочитати мене. Потім зібрав це все, але жодної назви не взяв. Ніхто мене прочитати не зміг. І от, почав читати себе сам. Але до кінця себе прочитати не хочу.

Не знаю, чи на моїх полотнах люди, чи не люди, чи духи людські. Я поринув у цей світ, і картини мені являються. Потім розмовляю з картиною і думаю: "Звідки ти взялася на мою голову?".

Кожен знайде у моїх картинах, що він хоче. Приходять дівчата-медики на виставці в Національному музеї. "Іване Степановичу, ми розуміємо Шишкіна, Репіна, Айвазовського, а ваших картин не розуміємо. Але чому від них не можна відірватися?" – питають. Я кажу: "Ось там собака і заритий. Я вам даю поріг, який треба переступити. Думайте".

Вчорашнім днем Марчук не буде

Коли я в Радянському Союзі почав робити нове мистецтво, казав друзям-художникам: "Хлопці, робіть щось інакше, не стандарт". Ніхто не послухав, всі боялися. А коли стало можна: Боже, скільки з'явилося абстракціоністів. "Марчук – то вже вчорашній день", - торочать. Марчук ніколи не буде вчорашнім днем. Бо те, що я роблю, більше не робить ніхто. Я знайшов своє обличчя і не шкодую.

Я одержимий художник

За свої картини я міг би облаштувати прекрасне життя. Але живу в Києві в однокімнатній квартирі і майстерні нормальної не маю. У мене майстерня висока – вже важко підніматися – і тісна. Коли надумав повертатися, мені казали: "Що ти їдеш у ту Україну?". Я відповідав: "Їду подивитися справжнє мистецтво".

Хоч і залишився, думаю, варто жити там, де є найбільша можливість проявити свій талант. Адже талант має бути відданий людству, не повинен губитися. А в Україні дуже багато талантів не знаходять собі місця.

Я ж художник одержимий і маю віддати себе людству – не тільки українцям. В Україні я дуже багато виставок робив, але в нас дуже домінує заздрість. Тут виходиш на вулицю, і на тебе з усіх боків валиться негатив. Думаєш: "Ну як тут жити?".

В Україні найбільше талантів на квадратний метр, але талант потребує, щоб про нього знали, піклувалися. Художники – це дзеркало країни. Коли до нас приїжджають з інших країн, їм у Києві немає чого подивитися. Національний музей такий уже зношений, майже не дихає. Туди ніхто не ходить.

Туристам Софія набридла, Лавра набридла. Просять: "А підкажіть, що ви зараз робите у культурі і мистецтві? Куди піти?" Йдуть, бідні, в наш Музей води. У нашій країні чомусь культуру не люблять.

Мене вже років 30 як питають, коли відкриється мій музей. Ще тоді люди ходили до владних кабінетів – самі, я їх не просив. Тепер уже кажу: "Забудьте про це". У Києві нічого не роблять для культури, усе лише в планах.

От, у Ван Гога є музей в Амстердамі. Невеликий, там десь сотня картин, я в ньому був, стояв у черзі. До Ван Гога приїжджають з усього світу. Музей годує мільйони нідерландців. У нас ніхто не хоче, щоб до нас приїжджали.

Зате пензель я тримаю

Студенти на виставці мене питали: "Як стати успішним художником?". Я і відповів: "Просто візьміть календар і червоний колір перетворіть на чорний, і ви досягнете успіху". Забудьте про гулянки, припиніть дурно витрачати час. Для мене ідеал художника – Мікеланджело і Ван Гог. Образ одержимого, настирного, ненаситного митця. Бо коли ти взяв в руки пензля, це вже карма, це доля. Я багато чого позбавлений у житті, зате пензель у руці я тримаю.

Більше новин про події у світі читайте на Depo.Молодий укроп