Фредерік Беґбеде: Любов - це єдине, що мене по-справжньому цікавить у житті

Французький письменник Фредерік Беґбеде завітав до Львова як зірковий гість 23-го Форуму видавців. На зустріч із журналістами він прийшов наступного ранку після бурхливої вечірки у львівському клубі Fest republic, де відіграв діджей-сет.

Про любов і віру, про смисл письменницької праці, "великий Львів" і останній роман Беґбеде "Уна і Селінджер", виданий нещодавно українською мовою – читайте далі прямою мовою.

Любов

Я романтик. Основним смислом мого життя є можливість закохуватися, і любов – це єдине, що мене по-справжньому цікавить. Причина того, що мої книжки дуже цинічні й песимістичні в тому, що вони написані романтичним, але розчарованим чоловіком. Розчарованим не жінками, а самим собою. За всіма жартами і декадансом у моїх книжках залишається надія – на справжню, довготривалу любов.

Віра

Я дуже радий бути в місті, з якого походить Леопольд фон Захер Мазох. Він написав у Львові свою "Венеру в хутрі". Це дуже гарна історія кохання. Можливо, нею Мазох хотів нам сказати, що найкрасивіша історія про любов – коли любиш когось, кому ти байдужий.

З цієї точки зору немає більшого кохання, ніж любов до Бога, тому що вона не має зворотнього зв'яку. Тобто найпрекраснішою формою любові є віра.

Письмо

Дуже складно пояснити, чим я займаюся в житті, тому що я сам не зовсім розумію це. Важко аналізувати власну працю. Я почав писати, коли мені було сім років, і відтоді не спинявся.

Але насправді я не знаю, звідки приходить текст. Довгі тексти потребують усамітнення, але де б я не був – у потязі, літаку чи навіть нічних клубах – я постійно продовжую писати.

Це трохи нагадує хворобу. Ти відчуваєш потребу описувати те, що бачиш, чуєш і думаєш, замість того, щоб переживати це. Думаю, така звичка потребує якогось лікування.

Це дивний спосіб життя – ти не хочеш жити, ти хочеш коментувати своє життя, намагаєшся поглянути на нього зі сторони. Письмо - це до певної міри відмова від життя.

Ніколи не забувайте про те, що письменникам потрібна допомога. Вони потребують співчування.

Смисл тексту

Місія письма – пізнавати самого себе. І коли намагаєшся говорити про себе, зрештою, говориш і про людство. Роман "Любов триває три роки" я написав 1997 року на основі історії свого розлучення, але досі продовжую отримувати листи від читачів, які мені пишуть "це моя історія".

Я можу про автобіографічні речі говорити годинами, це моя пристрасть. Інколи вважають, що письменники, які говорять про себе, є егоїстами. Я думаю, вони навпаки – альтруїсти, тому що говорячи про себе, ми говоримо і про інших.

Погані звички

Кожен письменник має свій спосіб для того, щоб вбити страх перед письмом. Я люблю писати вночі, й інколи потребую для цього трохи вина чи пива. Не рекомендую в цей час пити міцний алкоголь, тому що можна швидко втратити контроль над собою.

Я перепробував майже всі наркотики, але вони мені мало допомогли в письмі, хіба що екстазі.

Зараз моєю поганою звичкою, яка потрібна для написання текстів, є потреба усамітнення. Мені добре писати лише в тихих місцях, де немає ні телевізора, ні телефону, і можна просто дивитися в небо.

Музика і вечірки

Не вважаю себе діджеєм. Я просто письменник, який любить інколи ділитися своїми музичними смаками. Роблю це не частіше, ніж раз на три місяці, а пишу я щодня.
Люблю вечірки, але я є сором’язливою людиною, і використовую їх для того, щоб спілкуватися з іншими.

Дуже добре писати, коли ти втомлений, тому що тоді відстань між мозком і письмом скорочується. Тому коли я виснажений, мені пишеться значно легше.

Улюблені міста

Я не люблю Лондон, можливо тому, що британці - страшенні сноби. Настільки сноби, що проголосували проти Євросоюзу.

Почуваюся як удома в Іспанії, особливо люблю Барселону і Сан-Себастьян. Дуже люблю Берлін. Здебільшого я просто відчуваю з самого початку, це моє місце, чи ні. Наприклад, зараз значно прикольніше мені в Шанхаї, ніж у Москві. 

Нью Йорк був класним 20 років тому, зараз це вже туристичне місто. Хоча Бруклін залишається незмінним.

Жити в Парижі сьогодні - це жити в місті, в якому багато жорстокості, з якою зустрічаєшся зненацька. Львів інколи називають "маленьким Парижем", але хтозна, можливо все навпаки, і Париж треба називати "великим Львовом".

"Уна і Селінджер"

Я почав цікавитися Джеромом Селінджером, коли він ще був живий. Цей письменник є моєю абсолютною протилежністю. Він ніколи би не опинився в кімнаті перед журналістами телекамерами, як я зараз.

У книзі "Уна і Селінджер" я розповідаю про свою подорож до нього. І коли я дізнався про історію неможливого кохання між Селінджером і Уною, що починається 1940 року і триває до кінця життя Уни, то зрозумів, що цю історію треба розповісти.

Працюючи з матеріалом, пов'язаним із Другою світовою війною, я зрозумів, що вона не так далеко від нас. Бо те, що ми переживаємо зараз, дуже нагадує події 1939 – 1941 років. Уна і Селінджер вважали, що захищені від обставин, але обставини ввірвалися в їхнє життя, і це те, що може відбутися з кожним із нас.

Фредерік Беґбеде – один з найвідоміших сучасних французьких письменників, автор книг "99 франків", "Кохання триває три роки", "Відпустка у комі", "Уна і Селінджер". Працював довгий час у рекламі та журналістиці. Є засновником журналів NRV, GENEREUX, DELUXE, працював головним редактором, веде колонку в виданні Le Figaro Magazine з 2010 року.

Роман "Уна і Селінджер" розповідає про кохання Уни О'Ніл, яка є дочкою знаменитого драматурга й Нобелівського лауреата Юджина О'Ніла . Їй 15 років, а Селінджеру - 21. Молоді люди познайомилися в Нью-Йорку перед початком Другої Світової війни. Вони провели всього кілька місяців разом, коли почалася війна. Селінджер їде в Європу воювати, а Уна тим часом проходить кінопроби у самого Чарлі Чапліна. А потім, незважаючи на велику різницю у віці, стає дружиною знаменитого актора і матір'ю його вісьмох дітей. Селінджер після війни стає всесвітньо відомим письменником, але бути разом їм вже не судилося. Хоча вони і любили один одного завжди.

Фото: Олександр Хоменко / depo.ua