Режисер Троїцький про символи в лайні і міністрів за кермом дитячих машинок

- Владе, чому вирішили поставити "Український декамерон" саме у Варшаві, в театрі Арнольда Шифмана? Плануєте показувати виставу в Україні?

- Я запропонував їм цей проект, вони погодилися, і ми почали працювати. Я вже ставив цю виставу в Одесі, зі своїми студентами. Хоча зараз ми готуємо оновлений проект, і все буде іншим. В Україні його побачать, якщо хтось нас запросить, знайдуться гроші. Організовувати показ сам я не буду.

Наразі в Україні мені ніде працювати. Наприклад, "Іов" ми показали на "ГОГОЛЬFEST", потім один раз – у столичному Палаці культури КПІ. Далі він буде гратися в Польщі, Данії, Австрії, США, Ізраїлі. Але не впевнений, що буде гратися у нас.

- Тобто вам не надходять пропозиції від українських продюсерів?

- В Україні немає продюсерів. Тут є державні театри, які грають свій репертуар. Їм чужі вистави не потрібні. Тож щоб зіграти виставу, мені треба орендувати майданчик, техніку, дуже багато заплатити. А від інших країн пропозиції надходять – крім названих, це Угорщина, Естонія, Німеччина, Франція. Там потрібні талановиті режисери.

- Що зробити, аби ситуація в Україні змінилася?

- Поки що всі державні культурні інститути, включно з театрами, – це феодальні держави. Вони не зацікавлені щось змінювати. У всьому цивілізованому світі оголошується конкурс на арт-директора та економічного директора. Вони разом створюють програму і захищають її або перед наглядовою радою театру, або перед експертним суспільством. Після того, як їх обрали, у них є бюджет і чотири роки на виконання програми. Коли термін збігає, вони доповідають суспільству про свої досягнення. Зазвичай, що одна людина не може займати позицію більше двох термінів. Відбувається ротація, є певна квота на молоду режисуру, нову драматургію. У нас минулого року теж прийняли закон про конкурс – але ані технології, ані критеріїв відбору не розробили.

- У міністерствах зазвичай говорять, що на реформи потрібен час, і нам треба просто почекати…

- У нас в Україні немає ані кадрів нового менеджменту, ані нової театральної мови. Людям ніде вчитися. Власне, театральний інститут цю функцію не виконує. Продюсерів взагалі ніхто не готує. Комунікації із зовнішнім світом немає. Наші театри на гастролі не їздять, та й рівень робіт не найшедевральніший порівняно з іншими країнами. Немає технології, за рахунок якої вони могли б бути конкурентними. Наше театральне середовище виштовхнуло Олега Ліпцина, Дениса Матвієнка, Андрія Жолдака, Кліма (Володимир Клименко – ред.). Насправді я теж чужий в українському театральному середовищі.

Немає місця, де ми були б потрібні. Тому, якщо я хочу тут щось робити, я повинен сам його створити, як створив "Дах". Театр живе як репетиційний і прокатний майданчик. Але він маленький. І через це у нього немає можливості самоокупності. Держава мені ніколи не допомагала. Напевне, я не дуже потрібен державі.

- Але навіщо вам держава, якщо вистави збирають повні зали… Можна ж заробляти просто на квитках

- У вас наївне уявлення, що таке бюджет і фінансова історія театру. От, я орендую великий зал КПІ – за кожен день репетиції я маю викласти повну суми оренди. До того ж в залі нічого немає. Це означає, що я маю платити ще і за прокат техніки.

Опера "Іов" зібрала аншлаг у Києві

- Ви ж не хочете сказати, що прем’єра "Іову" в Києві була збитковою?

- Ми його робили практично без репетицій у залі. Потім за один день я його інсталював на сцені КПІ. Я хлопець винахідливий, все вийшло чудово. Але ж це неправильно, так не можна робити.

На гроші ми не влетіли, але опинилися на межі. Це не можна вважати прибутком – я покрив всі витрати, актори отримали мінімальний гонорар, та й усе.

- Чому просто не підняти гроші на квитки?

- Я створюю не попсу, не "ВІАГру". Це доволі складне мистецтво. Ми продаємо квитки за тією ціною, за якою моя публіка зможе їх купити. В цьому випадку ми виходимо лише на собівартість.

РЕФОРМАМ ОПИРАЮТЬСЯ ВСІ - ВІД ВЕРХІВКИ ДО ПРИБИРАЛЬНИЦЬ

- Свого часу ви говорили, що спілкувалися з Ніщуком. Пробували налагодити діалог з Кириленком?

- У міністра культури немає важелів впливу. Він, образно кажучи, сидить в машині з кермом, яке нічим не керує. Як у дитячих машинках – крутиш, а під тобою феодальні держави, над якими ти не маєш жодної влади. Ані Ніщук, ані Кириленко, ані будь-який інший золотий міністр не може нічого змінити. І це стосується будь-якого міністерства. Наша держава, всі інституції – це, по суті, мертві утворення, які не в змозі виробляти якісний продукт. Їхня єдина функція– лишити все, як є. Тому реформам опираються всі – від верхівки до прибиральниць. От що хорошого зробила наша держава бодай у якійсь сфері?

- Наприклад, нову поліцію

- Точніше, нову патрульну службу, бо поліція залишилась тією ж. І феномен в тому, що її зробили на чистому місці. Так, по-перше, вона стає іміджевим проектом. А по-друге, починає працювати за іншими правилами. З'являється полігон для навчання нових кадрів. Коли через рік почнуться ротації в поліції, з патрульної служби прийдуть люди нової генерації. Те ж саме треба робити в культурі, медицині, інших сферах.

Тобто спершу відійти в бік і не чіпати, бо інакше буде потужний соціальний опір. І водночас почати вирощувати людей іншої групи крові в колаборації з європейськими, американськими, ізраїльськими партнерами. Накопичувати менеджерські, продюсерські і художні технології. Після того як нова генерація почне створювати переконливий продукт, її діяльність стане публічною, суспільство може побачити, що культура може бути модною, яскравою, сміливою дивовижною… І тоді люди почнуть ставити собі питання: чому театром керує певна людина, а на іншу – яка пройшла нову школу, зробила 10 проектів, які гастролюють по світу, - не звертають уваги. І от тоді час оголошувати конкурс. Зараз же такої технології немає. Суспільство взагалі не розуміє, навіщо йому культура.

- Ну, взагалі-то інтерес до культурних подій є…

- В нашій країні немає розуміння, що гуманітарна сфера, культура, це базове, а не вторинне. Не зона розваг, а те, що формує свідомість. Наприклад, мало кого бентежать афіші на НЦКМ "Україна". Чому там виступають всілякі Бобули і Вінники? Що це за люди? А це державна будівля, і ми платимо гроші на її утримання.
Так, можливо, хтось приходить до них на концерти, купує квитки. Але це палац культури "Україна" - формально головний концертно-презентаційний майданчик країни. Втім, це нікого не бентежить.

- Але ж Бобул платить гроші за аренду…

- Так, він платить. Але палац культури "України" – це, певною мірою, символ. І от цей символ обліплений лайном. А ви кажете про гроші... Символ та гроші не завжди корелюють. Є щось, що вище за гроші. Але кияни кажуть: "Та пофіг, це комерція". Як ви ставитеся до себе, так і світ буде до вас ставитися.

- І що треба зробити – запровадити художню раду? Не зовсім розумію, як із цього вийти…

- Аби з цього вийти, треба зрозуміти, що це проблема. Почати про цю проблему говорити і шукати вихід.

ГОЛОВНИЙ ТЕЗИС УКРАЇНСЬКИХ ЖУРНАЛІСТІВ - ЦЕ ДУПА

- Судячи з анонсу "ГОГОЛЬFEST", який ви зробили минулої осені, ви плануєте зробити фестиваль тим місцем, де створюватиметься нова генерація митців і навіть журналістів…

- Поки це абстракція. Я сподіваюся, що так буде, але тут виникають питання – де, за рахунок чого, наскільки це вписано в програму держави та приватного бізнесу. Державі до цього діла немає. Державі з точки зору культури – найпростіше забороняти всіляку російську погань або навіть не погань. Щось хороше вона робити не хоче.

- Хто буде навчати журналістів, якщо старі кадри, на вашу думку, для цього не годяться?

- Можна запрошувати людей з Європи, США, з тієї ж Росії. Там культурна журналістика краща, ніж в Україні. А оскільки там почалися чорні часи, толкові люди звідти їдуть. І якщо б Україна змогла їх прийняти, це було б нам на користь. Але для цього треба місце, бюджети та розуміння влади, що це потрібно робити.

- Що не так з нинішньою журналістикою?

- Журналісти мають бути сталкерами, вести свою аудиторію, формувати ціннісний ряд. Але наші журналісти не розуміють, в якій безодні ми знаходимося. Серйозних аналітичних статей немає. Здебільшого головний тезис – це дупа. Тотальна дупа і маленька родзинка, якої за дупою не видно. Людям навіюється катастрофічна свідомість. Читач хоче чогось гострого, з перчинкою, скандального. Журналісти їм це згодовують. Навколо формується світ трешу. А світу творчого, продуктивного просто немає.

Якось мене запросили на зустріч з першим курсом Інституту журналістики. Тоді тільки з'явився "Репортер" – потужний проект з хорошими журналістами. Я питаю, чи хтось аналізував якість статей, чому ці статті настільки відрізняються? Половина людей взагалі не знала про це видання. Я задав ще кілька питань, і зрозумів, що людям просто нецікава їхня професія. А щоб бути хорошим журналістом, треба бути ерудитом, вільно оперувати культурними кодами.

Минулого року я намагався зробити Школу журналістики. Але прийшли абсолютно інфантильні істоти. Я сказав, починайте писати вже зараз. Є "ГОГОЛЬFEST", купа цікавих людей, можна робити репортажі і інтерв’ю про те, як створюється один з символів України. І що думаєте, вони ломанулися? Вони ходили, слухали лекції – я запросив серйозних лекторів з-за кордону… Але виявилося, що це - як сіяти на бетоні. Якщо у тебе немає внутрішнього драйву, нічого не вийде.

- Але ви все ж таки вирішили вдруге відкрити Школу журналістики

- Це не остаточно, тим паче, що зараз все частіше виникають питання щодо доцільності. У мене як у режисера-постановника, викладача дуже багато пропозицій за кордоном.

- Восени ви про свої проекти говорили більш впевнено. Щось сталося з того часу?

- На жаль, я не бачу, кому це потрібно. У мене надто мало часу, аби витрачати його на те, щоб намагатися сподобатися людям, яким на мене наплювати. Тому я буду писати свої блоги, буду робити в Україні свої вистави, але меншого масштабу. Великі проекти будуть за кордоном.

Що ж до "ГОГОЛЬFEST", востаннє я влетів на ньому на значну суму. Особливо це нікого не турбує: ну, подумаєш, влетів. Я роблю певні кроки, щоб фестиваль відбувся. Якщо вийде – добре, а ні – то й ні. Я до цього ставлюся спокійно, мені є чим займатися. І я знаю: те, що я вмію, потрібно людям. Хоча, можливо, не в нашій країні.

Фото УНІАН